Листопадовий вечір. Соломія і Наталка сиділи в невеличкій кав’ярні неподалік галереї сучасного мистецтва, куда щойно зайшли на виставку. Наталка мовчки помішувала каву, дивлячись кудись у вікно. Соломія терпляче чекала.
— Знаєш, — нарешті заговорила Наталка, — я просто не розумію. Там, у тій галереї… Я стояла перед тими роботами і відчувала себе… ну, якоюсь недоумкуватою. Всі навколо кивають, щось обговорюють, роблять розумні обличчя. А я дивлюся і думаю: «А що тут, власне, дивитися?»
— Яка робота найбільше збентежила? — м’яко запитала Соломія.
— Та всі! — Наталка розвела руками. — Ось був там такий… не знаю, як назвати… шматок тканини, розірваний і приколотий до стіни. Підпис: «Спогад про вітер». І все. Я стояла, намагалася щось відчути, зрозуміти. А відчувала тільки розгубленість.
Соломія усміхнулася:
— А знаєш, що найцікавіше? Твоя реакція — це абсолютно нормально. І навіть більше — вона може бути цінною. Проблема в тому, що ми звикли до зовсім іншого підходу до мистецтва.
— Тобто? — Наталка підвела погляд.
— Уяви собі людину, яка йде до музею в 18 столітті, — Соломія відсунула чашку. — Вона дивиться на картину і бачить: ось святий Себастьян, прив’язаний до дерева, ось стріли, ось небеса. Або: ось красива пані в садку, ось її кавалер, ось фонтан. Все зрозуміло. Питання лише в тому, наскільки вправно це намальовано — чи реалістичний одяг, чи правильна перспектива, чи природні тіні.
— Саме так! — пожвавішала Наталка. — Дивишся на Рембрандта чи Вермеєра і думаєш: «Він майстер, бо так реалістично передав світло». Або на Боттічеллі: «Яка витончена, струнка богиня». Є критерії. А тут…
— А тут критерії зовсім інші, — кивнула Соломія. — І найважче в тому, що самі художники часто не можуть чітко сформулювати ці критерії. Бо сучасне мистецтво — це не про красу форми і не про зрозумілий сюжет.
— То про що воно? — Наталка нахилилася вперед.
— Про ідею, про концепцію, про запитання, яке воно ставить. Про те, що відбувається в твоїй голові, коли ти з ним взаємодієш.
Наталка задумливо покрутила ложечку в чашці.
— Добре, але як мені, звичайній людині без мистецької освіти, це зрозуміти? Коли я дивлюся на розірваний шматок тканини, в моїй голові відбувається хіба що розгубленість і легке роздратування.
— І це теж валідна реакція! — Соломія підхопилася. — Знаєш, одна з найбільших проблем сучасного мистецтва — це міф, що існує якесь «правильне» розуміння, яке знають посвячені, а всі інші просто не доросли.
— Але ж існує ж якесь пояснення від художника? — запитала Наталка. — Той «Спогад про вітер» — художник же щось мав на увазі?
— Звісно, мав. Але тут починається найцікавіше, — Соломія дістала телефон. — Давай я покажу тобі роботи Олександра Ройтбурда. Він — один із найвідоміших українських художників сучасності. І його творчість — чудовий приклад того, як може працювати сучасне мистецтво.
Вона відкрила галерею зображень і показала картину: химерне поєднання фігур, начебто з класичного живопису, але деформованих, розмитих, ніби проявлених крізь якийсь дивний фільтр.
— Що ти бачиш? — запитала Соломія.
Наталка придивилася:
— Щось схоже на класичний живопис, але… зіпсований? Ні, не зіпсований. Якийсь… розмитий, ніби крізь воду дивишся. Або як погано збережена фреска.
— Чудовий опис! — Соломія посміхнулася. — А тепер я тобі розповім, що сам Ройтбурд говорить про свою роботу. Він працює з пам’яттю — особистою, культурною, історичною. Його цікавить, як ми пам’ятаємо класичне мистецтво, як воно «проявляється» в нашій свідомості через десятиліття. Тому його образи такі розмиті — це не недолік, а принцип. Це те, як виглядає спогад.
— О! — Наталка знову подивилася на зображення. — Тепер я бачу це інакше. Справді схоже на те, як пам’ятаєш картину, яку бачила років п’ять тому — загальне враження залишається, а деталі розпливаються.
— Саме так. Але тепер найважливіше питання, — Соломія відклала телефон. — Чи робить це пояснення роботу кращою? Чи без нього ти б не змогла її оцінити?
Наталка замислилася:
— Не знаю. З одного боку, тепер я розумію задум. З іншого… якби я просто дивилася, не знаючи пояснення, я б теж могла щось відчути. Можливо, щось інше, але теж цінне.
— І в цьому парадокс сучасного мистецтва, — кивнула Соломія. — Пояснення художника може відкрити додаткові смисли, але воно не скасовує твоє власне сприйняття. Проблема в тому, що нас навчили думати, ніби існує «правильна відповідь», яку треба вгадати.
— Як на уроці літератури в школі, — засміялася Наталка. — «Що хотів сказати автор?» А якщо твоя інтерпретація не збігається з підручником — значить, неправильно.
— Точно! І це вбиває мистецтво. Бо мистецтво — це не тест з правильними відповідями.
Наталка відпила кави і нахмурилася:
— Добре, але ж є якась різниця між обґрунтованою інтерпретацією і просто фантазіями? Не можу ж я дивитися на абстрактну картину і говорити: «Бачу тут корову, яка їсть траву», якщо художник малював щось зовсім інше.
— Чудове питання! — Соломія випросталася. — Так, різниця є. І тут важливий контекст. Є кілька рівнів, на яких можна «читати» сучасне мистецтво.
Вона взяла серветку і авторучку, почала малювати схему.
— Перший рівень — безпосереднє враження. Що ти відчуваєш, дивлячись на роботу? Спокій, тривогу, радість, нудьгу? Це не потребує жодних знань, тільки чесності з собою.
— Це я можу, — кивнула Наталка.
— Другий рівень — формальний аналіз. Яка композиція, які кольори, які матеріали? Як вони співвідносяться між собою? Тут теж не треба знати задум художника, достатньо просто уважно дивитися.
— Теж має сенс, — погодилася Наталка.
— Третій рівень — культурний контекст. До чого відсилає робота? Які традиції, образи, символи вона використовує чи переосмислює? Ось тут уже можуть знадобитися знання або пояснення.
Соломія зупинилася і подивилася на подругу:
— І знаєш, що найцікавіше? Жоден із цих рівнів не важливіший за інший. Хтось зупиняється на першому — і це нормально. Хтось занурюється в усі три — теж добре.
— Але ж професійні критики якось оцінюють мистецтво? — не вгавала Наталка. — Є ж якісь критерії якості?
Соломія зітхнула:
— Є, але вони складніші, ніж у класичному мистецтві. Критики дивляться на оригінальність ідеї, на те, наскільки переконливо реалізована концепція, на діалог із мистецькою традицією, на соціальну або політичну актуальність…
— Це звучить дуже… заплутано, — Наталка виглядала розгубленою.
— Тому що так і є! — розсміялася Соломія. — Знаєш, чому в 19 столітті було простіше? Бо всі погоджувалися на базові речі. Реалізм — це добре. Правильна перспектива — це важливо. Красиві сюжети — це цінно. А в 20 столітті художники почали ставити під сумнів усе це. І кожен напрям — імпресіонізм, кубізм, абстракціонізм, концептуалізм — пропонував свої критерії.
— І тепер ми маємо хаос, — підсумувала Наталка.
— Або свободу, — м’яко виправила Соломія. — Залежить від того, як дивитися.
Наталка замовкла, обдумуючи почуте. За вікном уже стемніло, і вулиця наповнилася вогнями ліхтарів.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Але як мені, конкретно мені, навчитися краще розуміти сучасне мистецтво? Є якісь практичні поради?
Соломія усміхнулася:
— Є. Перша порада — дозволь собі не розуміти. Серйозно. Коли ти стоїш перед роботою і думаєш «я нічого не розумію» — це вже початок діалогу. Запитай себе: чому я не розумію? Що саме мене бентежить? Що викликає відторгнення?
— Це схоже на психотерапію, — пожартувала Наталка.
— У якомусь сенсі так, — погодилася Соломія. — Друга порада — читай підписи і пояснення, якщо вони є. Але не сприймай їх як «правильну відповідь». Сприймай як одну з можливих інтерпретацій, яку пропонує автор.
— А якщо пояснення робить роботу ще більш незрозумілою? — Наталка згадала якісь особливо заплутані описи, що траплялися їй у галереях.
— Тоді або автор погано вміє пояснювати, або ти не готова до цього рівня складності. І обидва варіанти нормальні, — відповіла Соломія. — Третя порада — дивися на багато різного мистецтва. Чим більше бачиш, тим краще починаєш розрізняти нюанси, розуміти відсилки, помічати діалоги між роботами.
— Як із вином, — кивнула Наталка. — Спочатку все на один смак, а потім починаєш розрізняти відтінки.
— Чудова аналогія! І четверта порада — найважливіша. Довіряй своїм реакціям. Якщо щось тебе зачіпає, хвилює, дратує, веселить — це важливо. Навіть якщо це не збігається з офіційною інтерпретацією.
Наталка задумливо погладжувала чашку.
— Знаєш, я щось почала розуміти. Мистецтво до 19 століття — це як добре написана книжка. Ти можеш обговорювати стиль, майстерність, але сюжет зрозумілий. А сучасне мистецтво — це як… як поезія?
— О, це дуже влучне порівняння! — пожвавішала Соломія. — Коли ти читаєш вірш, особливо сучасний, там теж не завжди зрозумілий «сюжет». Але є ритм, образи, асоціації. І кожен читає це трохи по-своєму.
— Але ж з поезією простіше, — заперечила Наталка. — Там хоч слова зрозумілі. А тут…
— Погоди-но, — Соломія підняла палець. — А хіба ти не стикалася з віршами, де слова зрозумілі, а сенс — ні? Або з такими, де автор вигадує нові слова, ламає синтаксис?
— Стикалася, — зітхнула Наталка. — І теж не завжди розуміла.
— От бачиш. І що, це робить поезію поганою?
— Ні… Просто складною.
— Сучасне мистецтво теж складне, — кивнула Соломія. — Воно вимагає зусиль. Але ці зусилля можуть бути цікавими, якщо не ставити перед собою мету обов’язково «все зрозуміти».
Наталка відпила кави і раптом засміялася:
— Знаєш, згадала. В тій галереї був ще один експонат. Просто табличка на стіні з написом «Ви читаєте мистецтво». І все. І я подумала: «Це вже занадто! Це взагалі не мистецтво!» А тепер думаю… можливо, художник якраз про це — що ми постійно намагаємося «прочитати» мистецтво, як текст?
— Бачиш! — Соломія сяяла. — Ти вже робиш інтерпретацію. І вона має сенс. Можливо, автор мав на увазі щось зовсім інше. Або саме це. Або щось третє. Але твоя версія валідна, бо вона виникла з твоєї взаємодії з роботою.
— Але як відрізнити таку інтерпретацію від просто вигадки? — наполягала Наталка.
Соломія замислилася:
— Гарна інтерпретація — та, що має зв’язок із самою роботою. Якщо ти кажеш «я бачу тут думки про читання», і в роботі є слова «читаєте» — твоя інтерпретація обґрунтована. Якби ти сказала «я бачу тут роздуми про космос» без жодного зв’язку з роботою — це вже фантазія.
— Тобто потрібна якась логіка?
— Так. Але логіка може бути асоціативною, емоційною, не обов’язково раціональною, — пояснила Соломія. — Наприклад, якщо ти дивишся на роботу з червоним кольором і відчуваєш тривогу — це валідно, навіть якщо художник не мав на меті тебе тривожити. Бо червоний колір об’єктивно асоціюється з небезпекою, кров’ю, пристрастю.
— А якщо я відчуваю нудьгу? — несміливо запитала Наталка. — Чи можу я сказати, що робота нудна?
— Звісно! — без вагань відповіла Соломія. — Нудьга — це теж реакція. І вона може бути інформативною. Можливо, робота справді нецікава. А можливо, вона не для тебе — і це нормально. Не кожна книжка для кожного читача, правда?
Наталка полегшено зітхнула:
— Розумієш, мене завжди лякало, що в галереях всі такі… знаючі. Кивають, щось обговорюють. А я стою і боюся сказати, що нічого не відчуваю, бо подумають, що я дурна.
— А знаєш секрет? — Соломія нахилилася ближче. — Половина тих людей теж нічого не відчувають. Просто вони навчилися робити вигляд.
— Серйозно?
— Серйозно. Є така хвороба в арт-світі — називається «сумлінням голого короля». Всі роблять вигляд, що розуміють і захоплюються, бо бояться виглядати некомпетентними.
Наталка розсміялася:
— Як у казці! «А король же голий!»
— Саме так. І найцінніше, що ти можеш зробити — бути чесною. Сказати: «Я не розумію» або «Мене це не зачіпає» — це набагато більша мужність, ніж удавати захоплення.
— Але як тоді розвивати смак? — запитала Наталка. — Якщо я просто чесно говоритиму «мені це не подобається», чи не залишусь я на одному рівні?
— Хороше питання, — кивнула Соломія. — Розвиток смаку — це не про те, щоб почати любити все, що вважається «хорошим мистецтвом». Це про те, щоб розширити свій діапазон, стати чутливішою до нюансів.
Вона замовчала на мить, збираючи думки.
— Уяви, що ти п’єш тільки солодкий чай. І хтось пропонує тобі чай без цукру. Спочатку він здається несмачним, правда? Але якщо ти даси собі час, почнеш розрізняти відтінки самого чаю — чорного, зеленого, травяного. І зрештою можеш полюбити те, що спочатку здавалося «нічим».
— А якщо не полюблю? — Наталка підняла брову.
— То й не треба! — засміялася Соломія. — Ти можеш все життя любити солодкий чай. Але принаймні ти спробувала інше, і тепер знаєш, що воно існує і чому комусь подобається.
— З мистецтвом так само?
— Так само. Ти можеш не полюбити концептуальне мистецтво. Але якщо ти спробуєш його зрозуміти — хоча б трохи — ти принаймні знатимеш, чому воно існує і чому комусь важливе.
Наталка задумливо дивилася у вікно, де відбивалися вогні міста.
— Розумієш, я завжди думала, що мистецтво — це про красу. Про те, що тебе зачаровує, захоплює. А сучасне мистецтво часто… негарне. Навмисно негарне.
— І в цьому суть, — Соломія підсунулася ближче. — Після Другої світової війни, після Голокосту, після атомної бомби багато художників подумали: як можна говорити про красу, коли світ такий жахливий? Мистецтво повинно змінитися.
— І воно стало потворним?
— Воно стало чесним, — виправила Соломія. — Воно почало говорити про те, про що раніше мовчало. Про жорстокість, абсурдність, біль. Не прикрашувати реальність, а показувати її.
Наталка кивнула:
— Як у літературі. У 19 столітті писали про кохання, а в 20-му — про війну і абсурд.
— Точно. І знаєш що ще? — Соломія оживилася. — У класичному мистецтві художник показував світ. У сучасному — він показує своє бачення світу. Це важлива різниця.
— Не розумію, — зізналася Наталка.
— Ну дивись. Коли Рембрандт малював портрет, він прагнув передати схожість, характер людини. Ти дивишся на портрет і думаєш про ту людину. А коли сучасний художник робить портрет — він може бути спотворений, фрагментований, абстрактний. І ти думаєш не про модель, а про те, як художник її бачить. Або про сам процес бачення.
— Це як різниця між фотографією і… — Наталка шукала слово.
— І рентгеном? — запропонувала Соломія. — Або МРТ? Вони теж показують людину, але зовсім інакше.
— Так! — Наталка посміхнулася. — Це хороша метафора. Класичне мистецтво — фотографія, сучасне — рентген.
— Тільки треба пам’ятати, що рентген не «краще» і не «гірше» за фотографію. Він просто інший. І показує інші речі.
Вони помовчали, допиваючи каву. Наталка перша порушила тишу:
— Знаєш, я от думаю… А якщо мені ніколи не сподобається сучасне мистецтво? Якщо я завжди любитиму Рембрандта більше, ніж Ройтбурда?
Соломія тепло посміхнулася:
— То й чудово! Головне — щоб ти не відкидала Ройтбурда тільки тому, що «не розумієш». Можеш його не любити, розумієш його чи ні. Але відкинути, навіть не спробувавши зрозуміти — це як не читати книжку, бо вона написана не тим шрифтом, до якого ти звикла.
— А спробувати зрозуміти — це як?
— Це дати собі час. Постояти перед роботою не дві хвилини, а десять. Прочитати, що пише художник. Подивитися, що пишуть критики. Поговорити з кимось, хто любить це мистецтво. І тоді вирішити — подобається чи ні.
Наталка кивнула і раптом засміялася:
— Знаєш, зараз я почуваюся трохи краще. Все одно не впевнена, що зрозумію ту виставку, якщо піду ще раз. Але принаймні не відчуватиму себе ідіоткою.
— А це вже прогрес! — Соломія підняла чашку. — За чесність перед мистецтвом і перед собою!
— І за те, щоб не боятися не розуміти, — додала Наталка, торкаючись своєю чашкою до Соломіїної.
Вони ще довго сиділи, обговорюючи різні роботи, які Наталка бачила на виставці. Соломія не давала готових відповідей, а радше ставила запитання: «А що ти відчула? А що тебе здивувало? А якби ти мала описати це одним словом?»
І поступово Наталка почала помічати, що коли вона дозволяє собі просто реагувати, не шукаючи «правильної» відповіді — мистецтво стає трохи зрозумілішим. Не в сенсі інтелектуального розуміння, а в сенсі емоційного контакту.
— Останнє питання, — сказала Наталка, коли вони вже збиралися йти. — А художники справді знають, що саме вони хочуть сказати? Чи іноді вони теж не розуміють власних робіт?
Соломія зупинилася, одягаючи пальто:
— Знаєш, багато художників кажуть, що процес створення — це дослідження. Вони починають з якоїсь ідеї, але робота «живе власним життям». І зрештою навіть автор не може точно сказати, що вона означає.
— Тоді як ми, глядачі, маємо це зрозуміти? — розгублено запитала Наталка.
— А може, не треба «розуміти» в звичному сенсі? — Соломія відчинила двері, впускаючи прохолодне повітря. — Може, треба просто… бути з роботою? Дозволити їй на тебе впливати, навіть якщо ти не можеш сформулювати як саме?
Вони вийшли на вулицю, де вже палали ліхтарі, створюючи золотисті плями світла на мокрому асфальті. Наталка озирнулася на галерею, де вони були раніше.
— Може, піду туди ще раз наступного тижня, — несподівано для себе сказала вона. — Просто постою, подивлюся. Без очікувань.
— І це буде найкращий спосіб почати, — усміхнулася Соломія.
Вони розійшлися на розі, а Наталка йшла додому і думала про розірваний шматок тканини, підписаний «Спогад про вітер». І раптом їй спало на думку: а що, якщо це справді про те, як неможливо втримати вітер? Як він розриває, руйнує, але при цьому залишає спогад про дотик?
Можливо, художник мав на увазі щось зовсім інше. А можливо, саме це. А можливо, це взагалі не важливо — бо в цю мить, на цій вулиці, під цим листопадовим небом, ця робота заговорила з нею. І цього було достатньо.