Вона лежить, і світло товстішає.
Не сонячне — інше. Золоте, густе, як мед, що ллється крізь повітря й осідає на шкірі. Воно не освітлює — воно обважнює. Кожна крапля цього світла має вагу. Вона відчуває, як воно накопичується між грудьми, стікає вздовж ребер, збирається в западині живота. Тепле. Майже гаряче.
Даная не відкриває очей. Навіщо? Те, що відбувається, не для ока. Повіки — золоті зсередини, наче хтось посипав їх пилом заходу, і під ними пульсує червоне, теплість, повільний ритм, що не співпадає з серцем. Серце б’ється швидше. Світло пульсує повільніше. Між ними — вона, розтягнута, як струна.
Коліна самі розсуваються — повільно, як пелюстки, що розкриваються під ранковим світлом. Не рішенням — інстинктом. Ліва нога зігнута, стопа впирається в щось м’яке — подушку, матрац — вона не пам’ятає, коли лягла, не пам’ятає де. Стегна — повні, округлі, важкі — розливаються по тканині, і золото стікає по їхніх вигинах, збирається в складках, там, де шкіра найтепліша.
Вона замкнена в башті з бронзи. Жодна жива істота не може увійти. Але боги не ходять дверима.
Рука — права — лежить на стегні, але пальці не слухаються. Вони теплі, майже чужі, наче хтось інший торкається її власної шкіри. Вона відчуває дотик ззовні і зсередини одночасно. Пальці ковзають вище, повільно, ліниво, наче у воді. Золото густішає. Воно вже не світло — воно дотик. Тисячі дотиків. На грудях, на животі, між стегон — скрізь одночасно.
Вона тоне.
Подих стає коротшим.
Даная усміхається — не губами, глибше. Десь під ребрами, під діафрагмою, там, де тепло збирається й розходиться хвилями. Золото не падає зверху. Воно росте зсередини. Спочатку — маленька точка, гаряча, внизу живота, а потім розширюється, ніби хтось розкриває оксамитову тканину, складку за складкою, і під нею — ще одна, і ще, безкінечно.
Права рука рухається сама. Пальці ковзають нижче, і коли торкаються — золото спалахує. Не метафора. Воно спалахує за повіками, гаряче, сліпуче, і тіло вигинається. Спина відривається від ложа, груди піднімаються, голова закидається назад. Волосся розсипається — важке, мідне, і в ньому теж золото, воно скрізь, невідривне від шкіри.
Стегна напружуються, м’язи під м’якістю тверднуть, і вона відчуває їхню вагу, їхню силу, як вони тримають її, як вони підіймають її назустріч тому, що ллється зверху і росте зсередини.
Ліва рука стискає тканину. Щось м’яке, густе, пурпурове чи синє — вона не бачить, але знає текстуру. Оксамит. Холодний під долонею, і цей холод — контраст до того пекла, що розгортається всередині.
Дихання — уже не дихання. Судоми. Коротке, гаряче, на межі крику, але звуку немає. Тільки повітря, що виривається з грудей і повертається занадто швидко, занадто мало, і знову — золото, воно ллється, воно не зупиняється.
Пальці правої руки рухаються. Невеликі кола. Точні. Інстинктивні. І з кожним колом — світло густішає, температура зростає, межі тіла розмиваються. Вона не знає, де закінчується шкіра і починається золото. Вона не знає, чи ще лежить, чи вже летить. Під повіками — хвилі. Золоті хвилі, що накочуються одна на одну, безкінечні, що пульсують у ритм тому, що відбувається між її стегон.
Тіло більше не її. Воно — інструмент, інкрустований золотом, кожна пора — вставка дорогоцінного каміння в оправі світла. Хтось грає на ньому, і кожна нота — золота, гаряча, нестерпна. Вона вигинається сильніше, пальці ніг напружуються, литки тверднуть, стегна розкриваються ще ширше, і хвиля підіймається — повільно, невблаганно, з самого низу хребта, вгору, вгору, вгору.
І коли вона досягає грудей — коли золото вибухає під ключицями, розливається по шиї, заливає ямку між грудьми — Даная кричить.
Беззвучно. Рот відкривається, голова закидається назад ще більше, і золото вибухає. Воно розривається зсередини, заливає все — повіки, груди, руки, ноги, пальці, волосся. Все стає золотом. Все стає світлом. Все стає тим єдиним, нестерпним, безкінечним моментом, коли тіло перестає бути тілом і стає просто — відчуттям.
Хвиля не спадає. Вона тримається. Секунду. Дві. Вічність.
А потім — повільно, неохоче — відпускає.
Тіло повертається до себе. Дихання вирівнюється. Пальці розтискаються. Золото світлішає, рідшає, перетворюється назад на світло, на повітря, на спомин.
Даная лежить. Очі досі закриті. Усмішка — тепер уже справжня, на губах — ледь помітна. Між стегон — волога, тепла й золотава. На животі, на внутрішній стороні стегон — краплі, що застигають як бурштин, кожна — маленьке сонце на білій шкірі.
Через дев’ять місяців народиться Персей.
Але зараз — тільки золото. Тільки тіло. Тільки момент, коли божественне входить у смертне не як кара, а як благословення.
Вона не відкриває очей.
Навіщо?
Чи може в’язниця стати храмом, якщо бог обирає її для свого втілення?
Густав Клімт (1862–1918)
«Даная», 1907–1908
Олія на полотні, 77 × 83 см
Приватна колекція, Відень
