Я лежу нерухомо.
Ноги розсунуті. Коліна зігнуті. Стопи на матраці. Він попросив саме так. Я не питала навіщо.
Простирадло під спиною прохолодне. Біле. Зім’яте там, де я лягла. Повітря тепле, але на животі, на стегнах — прохолода. Я оголена від грудей донизу. Сорочка задерта, скочена під пахвами. Груди важкі, м’які. Соски темні. Вони напружені — не від збудження, від холоду.
Він дивиться.
Я не бачу його обличчя. Він стоїть біля мольберта, трохи вбік. Я чую шарудіння пензля по палітрі, тихий скрип дерева, коли він переступає. Він змішує фарби. Рожеву з білою. Охру з червоною.
Він дивиться туди.
Не на обличчя. Не на груди. Туди.
Живіт піднімається, опускається. Повільно. М’яка округлість, де ребра закінчуються, де шкіра стає теплішою. Пупок — невелика западина. Нижче — лобок. Волосся темне, густе, трикутне. Воно росте вниз, розходиться по внутрішній стороні стегон.
Він підходить ближче.
Я чую кроки. Він зупиняється біля ліжка. Не торкається. Дивиться.
Я відчуваю його погляд як дотик. Не теплий — точний. Він дивиться на складку, де стегно переходить у пах. На тінь між ногами. На те, що відкрите.
Там, між ногами — м’якість, що розкрита. Не від збудження — від того, як я лежу. Від того, як світло лягає на шкіру. Рожеве, трохи червонувате. Він дивиться туди, куди зазвичай не дивляться так довго. Так уважно.
Він повертається до мольберта.
Пензель по полотну. Тихий звук. Він малює повільно. Я знаю, що він малює. Кожну складку. Кожен волосок. Кожен відтінок.
Я не рухаюся.
Стегна важкі, розслаблені. М’язи не напружені. Шкіра тепла, трохи блискуча від світла, що падає з вікна. Воно лягає на живіт, на лобок, на внутрішню сторону стегон. Там, де світло не сягає — тінь. Темна, м’яка.
Між ногами тепло. Не вологість — тепло повітря, яке не рухається. Я відчуваю, як воно лежить на шкірі.
Він знову підходить.
Нахиляється. Я чую його дихання — спокійне, рівне. Він дивиться ближче. Може, на колір. Може, на те, як волосся лежить, як світло відбивається.
Він не торкається.
Він повертається.
Я лежу.
Груди здіймаються, опускаються. Живіт дихає. Волосся між ногами нерухоме. Губи розкриті. Шкіра тепла.
Це моє тіло, але не для мене. Воно для його ока. Для пензля. Для полотна.
Я — не людина зараз. Я — річ, яку малюють. Фрагмент. Анатомія. Плоть.
Він малює правду. Не красу. Правду.
А правда — це волосся, складки, колір. Це те, що є. Без прикрас. Без сорому.
Я дозволяю йому дивитися. Я лежу нерухомо. Я відкрита.
Не для нього — для погляду.
Чи може бути мистецтво чесним, якщо воно не дивиться туди, куди соромно дивитися?
Гюстав Курбе (1819–1877)
«Походження світу», 1866
Олія на полотні, 46 × 55 см
Музей Орсе, Париж
