М’яке. Тепле. Я не розумію.
Губи. Її губи на моїх.
Сон важкий. Темний. Я спливаю.
Губи знову. Ніжно. Не наполегливо.
Я розплющую очі.
Вона. Близько. Лінія обличчя перед моїм. Очі темні, усміхнені.
Поцілунок ще раз. Легкий. Я відповідаю.
Ми лежимо близько. Ковдра до підборіддя. Біла, зім’ята. Простирадло тепле від наших тіл.
Світло сіре. Пляма світла на стіні. Ранок. Пізній ранок.
Я ще в ліжку. Ми ще в ліжку.
Її рука на моєму плечі. Легко. Пальці лежать.
Моя рука під ковдрою. Я не пам’ятаю, як заснула. Вона поруч. Тепла.
Ми цілуємося повільно. Я не сплю. Я тут. З нею.
Губи торкаються, відпускають, знову торкаються.
Я відчуваю смак її рота. Трохи гіркуватий. Тютюн. Вино.
Її дихання — те саме. Не солодке. Справжнє.
Очі напівзакриті. Важкі повіки. Але я дивлюся на неї.
Ніхто не кличе нас. Ніхто не стукає в двері.
Рідко.
Прокинутися не від голосу, не від світла, не від руки.
Від поцілунку. Від неї.
Лежати. Просто лежати. Не вставати. Не одягатися. Не йти вниз, до залу, до чоловіків з грошима.
Лежати в теплі. У м’якості подушок. У запаху її шкіри.
Волосся на подушці. Моє — темна хвиля. Її — рудувате, обрізане.
Ми не поспішаємо.
Немає дзвінка. Немає кроків на сходах. Немає нікого.
Тільки ми. Тільки ця мить.
Її губи відпускають мої. Вона відсувається трохи. Не далеко — на подих.
Я дивлюся на неї. Обличчя близько. Очі темні, втомлені. Вона посміхається. Ледь помітно.
Я теж посміхаюся.
Вона ніжна. Завжди ніжна. Не так, як інші — не грубо, не швидко. Вона торкається, ніби я справжня. Ніби я не річ для користування.
Вона розбудила мене поцілунком.
Ми не говоримо.
Рука на моєму плечі ковзає вниз. Обіймає мене. Я притуляюся ближче.
Лоби торкаються. Носи поруч.
Тепло. Тихо.
Ковдра накриває нас. М’яка, важка. Під нею пахне нами. Теплом. Ніччю, що ще не відпустила. Ми під нею — разом, окремо від світу.
Я чую пульс. Її. Або мій. Повільний, рівний.
Її дихання на моєму обличчі. Тепле.
Ми лежимо так. Не рухаємося.
Я знаю, що це скінчиться. Скоро. Хтось постукає. Або світло стане яскравішим, і треба буде встати. Умитися. Одягтися. Спуститися.
Але зараз — ще ні.
Зараз — тільки вона. Тільки тепло. Тільки ця крадена мить.
Коли я можу бути просто собою. З нею.
Це не для когось. Не для очей. Не для грошей.
Це наше.
І це — щастя.
Маленьке. Коротке. Рідкісне.
Справжнє.
Чи може бути ніжність справжньою, якщо вона крадена?
Анрі де Тулуз-Лотрек (1864–1901)
«В ліжку: Поцілунок», 1892
Олія на картоні, 54 × 70 см
Приватна колекція
